Вільгельм ІІ як предтеча світової революції

Добре відомо, що спробу втілити в життя ідею світової революції першими у ХХ столітті зробили Володимир Ленін та Лев Троцький. Але, як це часто буває, добре відоме виявляється не зовсім точним. Якщо вже точно дотримуватися істини, хронологічно першим у черзі великих революціонерів стоїть німецький кайзер Вільгельм ІІ зі своїми генералами. І хоча світова революція йому не вдалася, підштовхнув він швидкість історії добряче.

Революційна програма імперіалістичної війни

Перша світова війна таки справді була біля своїх витоків війною імперіалістичною. Російська імперія руками сербських терористів спробувала було помститися Австро-Угорській імперії за її успіхи на Балканах. У Сараєві 16-річний бовдур Гаврило Принцип, який щиро вірив, що кладе життя за матінку Сербію, застрелив австрійського ерцгерцога Фердинанда. Австро-Угорщина оголосила ультиматум Сербії, Сербію підтримала Росія, Німецька імперія 1 серпня 1914 року оголосила російським імперіалістам війну – а за кілька днів у війну змушені були встряти й демократичні Франція з Британією, рятуючи Росію і намагаючись протистояти німецькому імперіалізмові.

Утім, цілком невинних жертв (окрім Бельгії та Албанії) серед держав – учасниць війни, схоже, не було. Адже й у Франції з Британією існувало чимало охочих “справедливо” поділити світ між своїми країнами, і навіть у Сербії існувало чимало прихильників створення на її основі такої собі Великої Югославії – за рахунок сусідів, звісно.

Але що цікаво: не покладаючись тільки на силу гармат і багнетів, німецькі військові найвищого рівня одразу ж замислили використати проти своїх супротивників – держав блоку Антанта – чинник революційно-політичний. 5 серпня 1914 року, одразу після початку світової війни, начальник німецького Генштабу генерал Гельмут-Йоган-Людвіг фон Мольтке-молодший надав МЗС своєї країни черговий меморандум, у якому, зокрема, ішлося: ”Жорстока політика, яку ведуть проти нас наші вороги, надає нам право на безпощадний спосіб дій. Повстання в Польщі підготовлене; воно впаде на добрий ґрунт, оскільки вже зараз наші війська зустрічають там майже як друзів. Так, наприклад, у Влоцлавеку їх зустріли хлібом-сіллю. Населення Америки щодо Німеччини дружнє... Можливо, Сполучені Штати під нашим впливом зважаться на виступ своїм флотом проти Англії, за що у вигляді нагороди за перемогу їм посміхнеться Канада. Повстання в Індії та Єгипті, а також і на Кавказі має, як я вже зазначав це в моєму листі від 2 серпня, дуже велике значення. Шляхом угоди з Туреччиною МЗС буде в змозі здійснити цю ідею і збудити фанатизм ісламу”.

А Карл Каутський у своїй книзі про Першу світову війну пише, що німецький кайзер Вільгельм ІІ уже 30 липня 1914 року “взяв до уваги необхідність революціонізування мусульман в Індії, якщо не для порятунку Німеччини, то, зрештою, для знищення Англії”.

Така позиція офіційного Берліна цілком зрозуміла: попри високі бойові якості німецького вояка і досконалість німецької зброї, людські ресурси Німеччини та її союзників значно поступалися ресурсам країн Антанти. Отже, потрібні були нестандартні ходи.

Насправді ж ані в Росії чи Єгипті (який тоді контролювався Британією), ані в Індії мусульмани не повстали. Все обмежилося тільки боротьбою партизан у Лівії проти італійського панування. І навпаки, британцям (згадаємо уславленого полковника Лоуренса) вдалося організувати вельми успішне повстання арабських підданих Оттоманської Порти проти султана. Але спроби Берліна вчинити революцію проти Антанти не вщухали. Після того, як зі зрозумілих причин не вдалося перетягти на свій бік США, Німеччина почала загравати з Мексикою, обіцяючи їй кілька американських штатів. Не без участі німецьких агентів у Мексиці революція, яка сталася саме у 1910-ті роки, набула крайніх форм, що проявили себе в діяльності таких лідерів антиамериканського руху, як самопроголошені “генерали” Вілья та Сапата. Німецький Генштаб також установив зв’язки з повстанцями Ірландії, анархістами Італії, динамітниками Америки і більшовиками Росії.

І тільки в останньому випадку щось удалося. Але не тому, що німецький Генштаб дав так багато грошей, а тому, що Ленін і Троцький були добрими організаторами й мітинговими демагогами.

І хочеться, і колеться

У чому ж причина того, що Німеччина не змогла під час Першої світової війни підняти проти своїх супротивників пригноблені народи й прошарки населення?

Подивимося на те, що до нас найближче. Спершу – на Україну у Першій світовій. Як у Галичині, так і на Наддніпрянщині існували в той час впливові політичні течії, готові поставити на Німеччину та її молодшого партнера Австро-Угорщину в обмін на надання Україні самостійності – бодай навіть у союзі з Центральними державами.

Головна українська рада, створена з галичан та буковинців, 1 серпня 1914 року проголосила формування українського війська у складі австро-угорської армії – як зародку майбутньої національної армії. За короткий термін добровольцями до цього війська, яке дістало назву Українських січових стрільців, записалося понад 30 тисяч осіб. Отже, можна було розгортати три стрілецькі дивізії, навколо яких (уже мобілізаційним шляхом) з підавстрійських українців існувала можливість згодом створити до 30, не менше, українських дивізій. Годі й казати, що таке військо, яке мало б перед собою мету унезалежнення Великої України, визволення її з-під кормиги Росії, здатне було внести революціонізуючі зміни в діях на австрійсько-російському фронті. Адже, скажімо, чеські чи польські частини в складі цієї армії були не надто боєздатними. Але дозволено було тільки український легіон у складі 2200 стрільців, і то – ставлення до його вояків з боку австро-угорського офіцерства було здебільшого негативним, попри професіоналізм і героїзм січових стрільців.

Союз визволення України був створений у Відні 4 серпня 1914 року. Він складався переважно із соціал-демократів Наддніпрянщини, які покладали на Центральні держави сподівання щодо підтримки української незалежності. Але австрійська та німецька влада до 1917 року дозволяла СВУ тільки культурницьку діяльність у таборах для російських військовополонених, де не менш ніж півмільйона, а за деякими оцінками – до 800 тисяч вояків були етнічними українцями. Чи можна було загітувати цих полонених битися за незалежну Україну? Коли навесні 1917 року 50 тисяч українців були переведені у спеціальні табори і з ними дозволена політична робота, за півроку більша частина колишніх царських солдатів стала солдатами українськими – з них були сформовані Синьожупанна і Сірожупанна дивізії, загальним числом 30 тисяч вояків. Запитання для першого класу: а скільки дивізій можна було б сформувати, якби Берлін (а Відень не робив без його санкції ані кроку) дозволив проводити політичну роботу серед усіх військовополонених-українців?

Схожим чином Берлін та Відень повелися і з Польщею. Польський легіон у 1914 році був створений в австрійській армії. За рік він розрісся до 25 тисяч вояків. Подальше його зростання було істотно загальмоване політикою Берліна та Відня, які, окупувавши польські землі Російської імперії, поділили їх між собою і не виявляли жодного бажання надати цим землям бодай реальне самоврядування (декларацій про це було чимало, але конкретних дій – катма). Зрештою, одна з бригад польського легіону на чолі з генералом Юзефом Галлєром перейшла на російський бік. І тільки 5 листопада 1916 року німецький та австро-угорські речники оголосили про створення Королівства Польського виключно на окупованих територіях Російської імперії. Проте навіть цей захід був проведений так незграбно, що більшість вояків польського легіону відмовилася складати присягу на вірність майбутньому королеві і братерству із союзними арміями Німеччини та Австро-Угорщини.

А от на Західному фронті Юзеф Галлєр, який переправився туди в 1917 році, за неповний рік зібрав 68 тисяч добровольців – і це тільки з числа поляків, які потрапили до кількох європейських країн! І не дивно: адже перед поляками з’явилася реальна перспектива успішного завершення національної революції.

Українцям же Німеччина та її молодший партнер Австро-Угорщина туманно обіцяли якесь “привабливе майбутнє”. І все. Як і іншим поневоленим народам, яких хотіли підняти на революцію проти Антанти. Іншими словами, Вільгельм ІІ бачив, який шлях веде до перемоги у війні – але імперська пиха не дозволила йому ним піти.

Справжній революціонер

9 вересня 1914 року, коли успіх німецьких військ у битві на Марні, отже, й падіння Парижа, а затим – і Франції видавалися неминучими, канцлер Німеччини Бетман-Гольвег підготував записку для вищих військово-політичних діячів країни, у якій пропонував програму повоєнного устрою світу. Йшлося про те, щоб після перемоги створити так звану “Серединну Європу” – економічний і політичний союз під німецькою гегемонією. Крім Німецької та Австро-Угорської імперій, туди мали увійти Бельгія, Голландія, Данія, Польща, Італія, Швеція та Норвегія. На польських землях Російської імперії мала бути утворена формально незалежна Польська держава, на практиці повністю залежна від Берліну та Відня. Такою квазінезалежною державою мала стати й Фінляндія, а Литва та Латвія мали стати частиною Німецького рейху. Бетман-Гольвег планував також створити велику німецьку колонію в Центральній Африці за рахунок французького та бельгійського Конго.

Програма відверто імперіалістична. І це відчули ті народи, що їх кайзер Вільгельм ІІ та його оточення хотіли підняти на революцію. До речі, більшовики, беручи чималі гроші в німецького Генштабу, справедливо вважали загальну стратегію Німеччини бездарною та катастрофічною; Ленін прорікав швидку революцію в Німецькій імперії. І не помилився. Бо ж генерали Вільгельма ІІ і він сам не мали ані краплини поваги до тих народів, які мусили забезпечити (шляхом революцій) перемогу над Антантою.

Більше того. Як свідчив тогочасний впливовий політик, князь фон Бюлов, “ми сумнівалися, з якою Росією нам вигідніше мати справу: з самодержавною чи з республіканською... Проте було зрозуміло, що легше зрозуміти одне одного було нам із Росією царською, аніж із республіканською, оскільки при російському дворі, у російському чиновництві й у російському суспільстві ми знаходили значно більше точок дотику, розуміння і симпатії, ніж у тих елементів, які перемогли б самодержавство”.

Чи могла така політика мати успіх? Ні. Чималі гроші на “світову революцію” а-ля Вільгельм ІІ були витрачені без бажаного для Німеччини результату.

Натомість справді революціонізувала світ програма, виголошена президентом США Вудро Вільсоном у січні 1917 року, напередодні вступу Америки у війну, і конкретизована ним через рік у знаменитих “Чотирнадцяти пунктах”. Справді-бо: мир без анексій та контрибуцій; ніяких таємних угод, тільки публічна дипломатія; усунення митних бар’єрів; скорочення до мінімуму збройних сил усіх держав; урахування політичних бажань народів колоній; відновлення Польської держави та визнання права націй жити власним життям у демократичних державах – і так далі. Ідеї Вудро

Але все ж таки Вільгельм ІІ та його генерали своїми спробами використати національні чинники у ворожому таборі задля власної військової перемоги дали світові кілька імпульсів до змін. Німецькі агенти розбурхували революційні кола, вони нашіптували на вуха невизнаним політичним лідерам: “Час настав!”, вони передавали чималі гроші на підривну діяльність – і на те слід було реагувати правильно. Належну відповідь знайшли у США, які тоді не виявляли прагнень до світового панування, навпаки – були осередком передової демократії.

Таким чином, під час Першої світової війни по-справжньому дієвий імпульс позитивним змінам у світі дав не кайзер Вільгельм ІІ, який прагнув “кинути” поневолені народи, не Ленін-Троцький, для яких світова революція була тільки засобом для завоювання політичної арени власною політичною силою – більшовизмом, а президент США Вільсон. Він створив цей утопічний, але привабливий проект справедливого світоустрою – світу, де домінували б не імперії, а демократичні національні держави, об’єднані всесвітньою організацією, що мала б на меті забезпечення миру, злагоди і добробуту всіх народів. Мрія? Так. Але наскільки вона виявилася привабливішою і дієвішою за перспективу німецького панування над світом, і, як показав досвід ХХ століття, за ідею всесвітньої більшовицької революції. Питання тільки в тому, наскільки сучасний світ (у тому числі й Америка) добре пам’ятає уроки кайзера Вільгельма і президента Вільсона.